Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв (наскільки можна порівнювати вихідні умови в яких була Хорватія та зараз є Україна?)

Записано зі слів Максима Каменецького, доцента Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Шевченка, експерта з військових конфліктів на Балканах.

Що пішло не так

На тлі економічних та соціальних проблем в Югославії стали відновлюватися т.зв. “національні ідеології”, які виступили замінником громадянського суспільства в окремих республіках. Особливо помітним національний стрижень виявився складовою ідеології впливової частини сербського керівництва, зокрема Слободана Мілошевича. Саме ця частина – тодішні ще комуністи – взяли на озброєння войовничий націоналізм і, доповнивши його популізмом, застосували, як цементуючий свідомість сербів по всій Югославії чинник своєї політики.

У пригоді стали тези про “історичну роль”, “героїчне минуле”, “антифашизм”, “об’єднавчу силу всієї федерації”, “православ’я, яке єднає з російськими братами”. Помітною була і концепція “ворожої змови Заходу”.

Такі тези в програмах центральних телеканалів, радіо та друкованих ЗМІ з Бєлграду, полилися у вуха і в голови сербів по всій Югославії. У відповідь в республіках почався процес розвитку своїх національних самосвідомостей.

Друга половина 80-х рр. вже позначилась першими зіткненнями на національному грунті між сербами і хорватами, які тоді ще мали вигляд сутичок між футбольними вболівальниками навколо матчів сербських та хорватських клубів.

Конфлікт у Хорватії почався на етапі розпаду Югославії – 1989-1990 рр., коли у країні стала набирати популярність партія Хорватська демократична спільнота (ХДС). Її націоналістична риторика викликала обурення серед приблизно 12-14% сербського населення, яке компактно мешкало у Хорватії на кордонах з Боснією та Герцоговиною і Сербією.

Після того, як у 1990 році пройшли перші багатопартійні вибори і ХДС здобула провідні позиції в парламенті, серби почали виступати проти дій керівників ХДС.

30 травня 1990 р. на першому засіданні нового складу Сабору (парламенту) Хорватії Ф.Туджмана, як голову партії, яка перемогла на виборах, було обрано головою президії Республіки Хорватія.

На засіданні Сабору Хорватії, яке відбулося 25-26 липня 1990 року, були прийняті важливі поправки до республіканської конституції. З її назви було вилучена назва “соціалістична”, а п’ятикутна червона зірка на прапорі замінена на національний історичний герб. Посада голови президії республіки реформована на посаду президента, яку автоматично зайняв Ф.Туджман, голови Виконавчого віча сабору – в голову уряду, а республіканські комітети та їхніх голів – відповідно у міністерства та міністрів.

Прийняття таких змін в конституції призвело до загострення міжнаціональних відносин. Сербським населенням, яке компактно мешкає в Хорватії переважно уздовж кордонів з Боснією та Герцеговиною та Сербією, був проведений в 10 общинах, де серби мали більшість, місцевий референдум з приводу їхньої автономії. Сербські райони в Хорватії проголосили утворення т.зв. САО – Сербської автономної області зі столицею в м.Кнін.

Автономія, а потім незалежність сербів

Сербська сторона, пояснюючи своє небажання існувати в одній державі разом з хорватами посилалась на арешти активістів організованого 1989 р. культурного товариства “Зора”, спроби негайного введення хорватської державної символіки, діловодства хорватською мовою.

22 грудня 1990 р. Сабор Хорватії оголосив про прийняття нової конституції республіки. Серби не погодились з статусом національної меншини в межах Хорватії та з прагненням нового керівництва республіки до виходу Хорватії зі складу Югославії.

Спочатку сербський спротив політиці нової хорватської влади був відносно мирний. З літа 1990 р. він мав вигляд так званої “балван-революції” або “революції надовбів”, коли місцеві жителі блокували дороги, що ведуть в глиб їхньої території та не пускали туди хорватську поліцію і державних службовців.

Але 29 березня 1991 р. на території національного парку Плітвіцькі озера (на фото нижче) стався скоординований напад місцевих сербів на колону поліції із застосуванням стрілецької зброї та гранатометів.

Події 29-31 березня 1991 р. в історії Хорватії здобули назву “Кривавого Великодня” і стали відправною точкою не тільки війни в Хорватії, а і в історії Європи. Вони сценарно практично повністю повторилися 13 квітня 2014 р. під Слов’янськом з групою Альфи і для України стали тим самим, чим і для Хорватії події на Плітвіцьких озерах. В Хорватії, фактично, почався збройний конфлікт – перший великий конфлікт кінця ХХ ст. на Балканах.

1 квітня 1991 р. у Кніні було проголошено утворення незалежної від Хорватії Республіки Сербська Краіна (РСК).

19 травня цього ж року в Хорватії відбувся референдум, на якому населення республіки, здебільшого хорватське, 95% голосів підтвердило бажання вийти зі складу Югославії. РСК бойкотувала референдум. Офіційні дані про підсумки референдуму були вперше оголошені в ході візиту Ф.Туджмана до Києва 20-21 травня 1991 року. Я особисто був свідком шаленого піднесення, яке проявив Ф.Туджман, отримавши ці дані.

Серби у Кніні утворили конституційні збори, які 19 грудня 1991 р., прийняли конституцію РСК. За пізнішими даними (на 1993 р.), населення РСК складало 430 тис., з яких 91% становили серби, 7% – хорвати, 2% – представники інших націй. Площа, яку займала РСК, складала бл. 20% території Хорватії. Цікаві відомості подані щодо збройних сил РСК. Якщо істиною є кількість особового складу – бл.50 тис.чол., це означало, що в армії РСК знаходилось 11,5% всього населення – тобто кожний дев’ятий житель.

Республіка Сербська Краіна на карті тих часів.

Паралелі з Україною

Але наскільки можна порівнювати вихідні умови в яких була Хорватія та зараз є Україна?

Подібності:

1. Пропаганда і маніпуляції історичними та політичними тезами;

2. Мовне питання. У Хорватії серби протиставлялися запровадженню хорватської мови державною. Хоча мовні відмінності у них значно менші, ніж у нас;

3. Збройний характер протистояння між центральною владою та місцевими елітами;

4. Формування квазідержавних утворень на територіях під контролем сепаратистів;

5. Відсутність надійних зовнішніх союзників, які підтримують беззастережно. Міжнародні зусилля спрямовані не на вирішення проблеми, а на її консервацію через усунення військових небезпек.

Відмінності:

1. У Хорватії протистояння базоване на національно-конфесійному грунті. В Україні – на тому, хто яке телебачення більше дивиться;

2. У Хорватії серед причин сепаратизму не було олігархічної складової.

3. Ситуація з сепаратизмом виникла в Хорватії період розпаду Югославії та формування незалежності, на тлі загальних для всієї Югославії невирішених проблем, коли у жодної з сторін не було досвіду державотворення. В Україні сепаратизм став наслідком системних помилок державної влади в регіональній політиці, які накопичувалися протягом понад 20 років у мовній, інформаційній та освітній сферах передусім.

4. Більшість районів, в яких виник сепаратизм в Хорватії, межує не з Сербією (інспіратором проблем), а з Боснією.

5. Міжнародна миротворчість в Хорватії не блокувалася потужним тиском з боку замішаного у конфлікті постійного члена Ради Безпеки ООН. А міжнародна підтримка не гальмувалася через корупцію і небезпеку активного втручання збройних сил наддержави на боці сторони конфлікту. Хорватія і м. Книн на карті (вказаний червоною позначкою).

Війна і мирний план

Військові стики відбувалися перманентно упродовж 1991-1992 рр. Особливо відомі події довкола Вуковару – це хорватський Сталінград. Використовувалася важка зброя, версія Градів, яка була у розпорядженні югославської армії. Вони навіть одного разу у 1994 р. підтягли важке озброєння, аби обстріляти околиці Загреба.

“Гаряча” фаза конфлікту тривала у 1991-1993 рр. А далі військові дії затихли на кшталт сьогоднішньої ситуації в Україні. Серби організували державність з усіма атрибутами – своя поліція, адміністрація. Столиця була у місті Кнін. По телевізору співали пісень, що “Сербська країна – це горіх, об який хорвати поламають зуби, але ніколи нас не здолають”… Хорватія готувала своє військо, проводячи локальні підготовчі операції проти сил Республіки Сербська Краіна.

Були мирні плани, які пропонувало міжнародне співтовариство, починаючи з 1991 року. Європейці та американці вважали, що Югославії краще жити разом, оскільки не розуміли, що собою представлятимуть окремі республіки. Це схоже на їхню позицію щодо України. Думаю, це універсальна політика будь-яких міжнародних спільнот.

Європейці та американці на рубежі 1989-1990 рр. пропонували Югославії навіть трансформуватися з федерації на конфедерацію. Принаймні для того, щоби зовнішня політика та збройні сили перебували в одних руках.

Безпосередньо Хорватії стосувалися два плани, які створені в ООН – план С.Венса (1992 р.) та план Т.Столтенберга (1995 р.). План С.Венса було прийнято на початку 1992 року і він регулював відносини між Югославією та Хорватією. Передбачав створення в Хорватії трьох UNPA (United Nations Protected Areas) зон у Східній Славонії, Західній Славонії, Краіні (Резолюція РБ ООН 762 (1992)). Організовано перебування військ ООН зі штабом в м.Бан’я Лука (Боснія та Герцеговина), по одному представництву в Белграді та в Загребі. Миротворчі сили ООН складалися з 10 піхотних батальйонів, 100 військових наглядачів, 500 поліцейських наглядачів (CIVPOL). Разом бл. 10 тис. осіб.

Напруженість боїв в Хорватії протягом весни 1992 року поступово зменшувалась, а на початку березня, після референдуму про незалежність Боснії та Герцеговини, коли мусульманська та хорватська громади цієї республіки висловились за незалежність республіки стало очевидним, що тут може відновитись збройний сценарій міжетнічного протистояння.

Роль Росії в той момент не була вагомою. Країна іще не була путінською. Вона інертно ставилася до міжнародних загострень до початку 2000-х. Тож коли у Хорватії тривала війна, Кремль був не першим гравцем, хоча його представники входили до складу міжнародних переговірників. Однак Б.Єльцин у 1991 р. пропонував Москву місцем проведення переговорів про майбутнє Югославії, хоча проти таких переговорів виступив Ф.Туджман.

Зрештою, варіанти мирних угод залишилися варіантами. У 1995 році в Женеві відбулися переговори хорватів з представниками Сербської Країни. Хорвати відправили делегацію т.зв. внутрішніх яструбів. Вони виставили неприйнятні для сербів вимоги. Наприклад, ліквідувати всі парамілітарні утворення, притягнення до відповідальності усіх, хто брав участь у збройному протистоянні. На цьому переговори закінчилися. А через кілька днів почався наступ хорватів…

Майже Київ – містечко Кийово (Як відомо Київ заснували брати Кий, Щек,Хорив та сестра їхня Либідь )

Містечко Самобор – родич галицького містечка Самбір (Sambor)

84 години “Бурі”

Міжнародні зусилля не вирішували головної проблеми для Хорватії – відновлення державного суверенітету над всією своєю територією. Вони були спрямовані на зниження гостроти конфліктного протистояння, припинення вогню, демілітаризації, тощо. А країні цього було, очевидно, недостатньо. Життя в Хорватії з 1991 р. було підпорядковане проблемам військового протистояння проти збройних сил краінськіх сербів і власне Сербії. Збройні сили Республіки Хорватія стали грати значну і зростаючу роль у політиці країни. Велася робота по озброєнню хорватської армії найсучаснішими, передусім ракетними та артилерійськими системами та засобами радіоелектронної боротьби. Показовим при цьому є парад хорватських збройних сил з нагоди Дня державності 30 травня ключового в нашій розповіді – 1995 р., на якому глядачам був продемонстровано сучасну техніку, навіть елементи зенітно-ракетного комплексу С300В.

Навесні 1995 р. Хорватія заявила про небажання продовжувати мандат миротворчих сил ООН на своїй території. Офіційний Загреб вже давно висловлював незадоволення неефективністю сил UNPROFOR у демілітаризації UNPA зон, нелегальною торгівлею з сербами, яку вели солдати та співробітники ООН, іншими негативними явищами.

Одразу після такого рішення Хорватії, на міжнародній арені вона піддалась тиску з усіх боків, але Рада Безпеки ООН після консультацій вирішила піти на поступки Хорватії шляхом прийняття нового плану – т.зв. плану Т.Столтенберга. Розробка цього плану пов’язана з положеннями Резолюції РБ ООН 981 (березень 1995 р.), де викладені деталі мандату сил United Nations Confidence Restoration Operation in Croatia (UNCRO), які мали прийти на зміну силам UNPROFOR в Хорватії. Т.Столтенберг запропонував план, який охоплював питання стосунків уряду Республіки Хорватія з хорватськими сербами. Він передбачав включення до складу сил UNCRO цивільного персоналу. В травні 1995 р. було заявлено про скорочення особового складу миротворчих сил, про активізацію їхньої участі у переговорному процесі на місцевому рівні і про зміну назви цих сил – замість UNPROFOR та, як здається, на пропозицію Хорватії, вони стали називатись UNCRO.

Але ще протягом першої половини 90-х рр. Хорватія замислювалася над власними можливостями вирішення проблеми окупованих територій. Шляхів в цьому напрямі у країни було лише два – дипломатичний та військовий в комплексі.

Військовий стосувався оснащення та підготовки своєї армії до активних дій. Ще протягом початку 90-х хорватські війська кілька раз вдавалися до обмежених тактичних військових операцій: у січні 1993 р. біля Масленицького мосту (операція “Маслениця”) та у травні 1995 р. у Західній Славонії біля м.Пакрац (операція “Сполох”) вони повернули невеликі території Республіки Сербської Краіни до складу Республіки Хорватія. Зокрема, першою операцією було деблоковано важливий маршрут, який поєднував континентальну та приморську Хорватію. Можна вважати, що такі акції мали на меті бойове навчання підрозділів та вивчення військово-політичної реакції трьох сторін: краінськіх сербів, власне Сербії та світового співтовариства. Цікаво, якщо під час операції “Маслениця” керівництво СРЮ заявило, що в разі необхідності надасть сербам в Хорватії пряму військову допомогу, то хорватську операцію “Сполох” (травень 1995 р.) офіційний Бєлград майже не помітив.

Дипломатичний шлях включав зовнішньополітичні кроки на підтримку власних силових дій. Безпосередньо перед операцією “Буря”, 22 липня 1995 р. між керівництвами РХ та Боснії та Герцеговини була укладена т.зв. Сплітська декларація, за якою боснійська сторона давала згоду на введення та перебування на її території контингенту регулярних військ Хорватії. З метою вдосконалення координації спільних військових операцій та на основі положень Сплітської декларації, в кінці липня 1995 р. було проведено операцію “Літо 95”, в якій взяли участь підрозділи хорватської армії, Хорватського віча оборони (Боснія та Герцеговина) та військ боснійських мусульман. Внаслідок цієї операції сербські сили були витіснені з боснійських міст Босанско Грахово та Гламоч. Таким чином, були створені умови для наступу (в межах “Бурі”) на Кнін з чотирьох боків.

3 серпня 1995 р. в Женеві почались переговори між делегацією Республіки Хорватія, РСК та РС про мирне вирішення проблеми співіснування між націями в Хорватії та Боснії та Герцоговині. На цю зустріч покладалися сподівання про остаточне вирішення проблеми мирної реінтеграції території РСК до складу РХ. Про сам хід переговорів немає жодної інформації, але близько опівдня стало відомо про повний провал переговорів і обидві сторони повернулися додому. Слід зазначити, що з хорватського боку делегацію складали “жорсткі радикали” – керівник Івіч Пашалич, члени – генерал Петар Стіпетич, Весна Шкаре-Ожболт та начальник служби захисту конституційного ладу (держбезпека) Смілян Релич. Саме І.Пашалич після повернення з Женеви до Загребу заявив, що “конкретні хорватські пропозиції не були почуті і треба констатувати, що Хорватія більше не може терпіти окупацію своєї території”. Було також заявлено, що Хорватія має підтримати боснійських мусульман та хорватів, щоб не допустити нових жертв в Боснії. Підтвердженням цього мали слугувати повідомлення про концентрацію частин армії РСК з зазначенням їхніх номерів та кількості особового складу. Останньою інформацією хорватських ЗМІ перед “Бурею” була звістка про те, що райони біля Дубровника обстріляні сербською артилерією, внаслідок чого три особи загинуло і три тяжко поранені.

Таким чином, Хорватія отримала всі передумови для військового шляху вирішення проблеми Сербської Краіни – серби (за нез’ясованих обставин) відмовилися від мирної реінтеграції, вони продовжували обстрілювати хорватську територію та ніби то концентрували свої підрозділи на кордонах РСК. На міжнародній арені Хорватія підкреслювала жахливість власного становища та нездатність міжнародної спільноти вплинути на сербів для мирної реінтеграції їх територій.

4 серпня 1995 р. о 5 годині ранку Хорватія розпочала бойові дії по всьому 700-кілометровому фронту з Республікою Сербська Краіна. За повідомленням представників ГШ МО РХ територія РСК була атакована з 17 оперативних напрямків і одразу прорвана в 30 місцях. Вже на початку наступу хорватські війська заглибилися на територію противника на 5-15 км. З метою розчленування та оточення якомога більших сил сербів, хорвати зосередили головні удари з чотирьох боків в напрямку Кніну. За офіційними хорватськими даними в операції “Буря” з хорватського боку брало участь понад 150 тис. військовослужбовців, в наступі на Кнін їм допомагали бл. 50 тис. військовослужбовців Хорватського віча оборони (військові формування боснійських хорватів), а кількість військ противника оцінювалася в 40-45 тис. осіб.

Значний внесок у визначення напрямків ударів та цілей для хорватської важкої та реактивної артилерії зробив підрозділ дистанційно пілотованих літальних апаратів (ДПЛА), робота над створенням якого тривала з 1993 р. з використанням ізраїльського досвіду. Використовуючи дані аерофото-, радіорозвідки та агентурні дані, хорватська важка та реактивна артилерія подавила вогнем позиції артилерії військ РСК та забезпечила просування своїх військ вперед. Крім цього, загони хорватських підрозділів спеціального призначення МО та МВС висадилися в тилу противника з метою знищення командних пунктів, систем управління військами та найбільших радіоретрансляторів. Протягом вже першої доби операції виявилося що війська РСК втратили чітке централізоване управління, а особовий склад був деморалізований.

Військові формування сербської Краіни відповіли на хорватський наступ епізодичними обстрілами мм. Карловаца, Шибеника, Осієка. Хорватські війська оточили столицю РСК м.Кнін і в ніч на 6 серпня зайняли його. В ході операції “Буря” хорватські урядові війська зайняли всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ.

Виняток становила частина Східної Славонії уздовж Дунаю з м.Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією, і на яку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військового втручання Сербії. Разом з тим, проблему цієї території Хорватія постійно виставляла, як пріоритетну для себе, тому що це вихід країни до судноплавної частини Дунаю. Хорватське керівництво вважало, що цю проблему буде вирішено, коли СРЮ офіційно визнає Хорватію у її кордонах.

Таким чином, протягом операції, яка тривала 84 години, хорватські війська встановили контроль над територією в 11 тис. км². Втрати своєї армії хорватська сторона оцінила в 118 загиблих та 620 поранених. Загинув один датський військовослужбовець та було поранено трьох польських військовослужбовців сил UNCRO.

Однією з головних складових операції “Буря” була інформаційна кампанія. Найважливішим її моментом стало звернення президента Ф.Туджмана до сербів, оголошене вранці 4 серпня 1995 р. Окресливши в своєму зверненні усі злочини сербських повстанців та їх керівників, Ф.Туджман закликав “хорватських громадян сербського походження”, усіх примусово чи добровільно мобілізованих скласти зброю та здатися хорватським військам. Сербське населення в більшості не сприйняло закликів хорватського президента і зібравшись в багатотисячні колони вирушило в напрямку сербських анклавів в Боснії.

В межах “Бурі”, крім операції на хорватській території, хорватські війська у взаємодії з підрозділами 5 корпусу мусульманської армії розбили сербське оточення навколо боснійського міста Біхач, знявши таким чином небезпеку на стратегічно важливому для себе напрямку. Внаслідок “Бурі” та спираючись на Сплітську декларацію, хорватські війська одержали можливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії. Об’єднаними зусиллями мусульмансько-хорватських військ у серпні 1995 р. був майже перерізаний т.з. Посавинський коридор – вузька смуга контрольованої сербами території що проходить уздовж р. Сави на півночі Боснії, яка пов’язувала східні сербські анклави з західними. Низка військових поразок примушує боснійських сербів уповноважити 29 серпня 1995 р. президента Сербії С.Мілошевича представляти їхні інтереси на переговорах на міжнародній арені…

Гімн Хорватії у перекладі українською.

Здача героїв

Події 1991-1995 рр. у Хорватії стали називати Вітчизняною війною.

Під час фінального наступу серби справді боялися, що їх повбивають. Утеча великої кількості сербського населення з районів постійного проживання в Хорватії стала однією з найважливіших причин міжнародній ізоляції Хорватії до 1999 року (смерті президента країни Франьо Туджмана).

Міжнародний суд по колишній Югославії в Гаазі навіть відкрив справи проти хорватів. Близько сотні військових були притягнуті до відповідальності. Гаагзький суд засуджував командирів, які давали накази обстрілювати житлові райони. Гаага вимагала карти артилерійських стрільб. Оскільки у 2003-му Хорватія вирішила євроінтегруватися, то була змушена видавати своїх громадян. Це досі одна із внутрішніх проблем. Далеко не всі ветерани сприймають таку політику щодо Гааги.

До слова, якщо Україна опиниться у кроці від вступу в ЄС, нам теж доведеться пройти цей шлях. На вимогу Гааги Київ буде змушений видати навіть тих, кого ми вважаємо героями, звісно, якщо буде така необхідність.

Генерал Анте Готовіна – герой Хорватії. У рідному місті у кожному барі – його портрет (це такий місцевий спосіб вшанування). Делегації ветеранів пішки йшли з Хорватії в Гаагу для того, щоб підтримати його в суді. Не допомогло – у 2011 р. він був засуджений до 24 років ув’язнення. Правда, за результатами розгляду апеляційного подання адвокатів, Анте Готовіна і ще два хорватські генерали, раніше засуджені вироком МТКЮ (Міжнародний трибунал по колишній Югославії), у листопаді 2012 р. були виправдані та повернулися до Хорватії. За ними було надіслано президенський літак.

Банер у Хорватії. Гра слів, адже “готовіна” хорватською – це готівка. Текст звучить так: “Не платіть готівкою (Готовіною) вступний квиток до ЄС”.

Сьогодні проблема сепаратизму у Хорватії відсутня. Абсолютно нормальні стосунки між сербською меншиною та хорватами.

У Хорватії та України була спільна проблема – корупція. Вони з нею боролися системно. Не було жодних виключень. Колишній прем’єр-міністр Іво Санадер досі у в’язниці. У грудні 2010 р. він був заарештований у австрійському Зальцбургу та виданий Хорватії. Суд у 2012 р. засудив його на 10 років позбавлення волі за корупцію.

УСКОК, як наше НАБУ, – це одне із найпопулярніших управлінь у жителів країни. Антикорупціонери навіть мера Загреба заарештовували.

УСКОК почав працювати у 2001 р. але особливо активно запрацював з середини 2000-х. Шлях Хорватії у ЄС тривав 10 років – з 2003 до 2013 рр. Зауважу, ця країна разів у 10 менша за Україну. Весь шлях був складним. Наприклад, Словенія, раніше братня країна, створила найбільші проблеми – виступила з вимогами корекції території. Словенія накладала вето на рішення про вступ Хорватії до ЄС!..

Конфлікт у Хорватії схожий на українським тим, що як у нас, так і у них, сусідня держава навіяла місцевим жителям, що ситуація в їхній країні – помилкова, з нею треба боротися. Плюс момент інтернаціоналізації конфлікту. Міжнародні безпекові організації втрутилися з метою подолання конфлікту, як їм здавалося потрібно це зробити.

Правда, Хорватія сама розібралася. Серед усіх прикладів військових конфліктів в Югославії, у Хорватії наразі найбільш потужні позиції. Так, хорватів змусили здати своїх героїв у міжнародні суди. Але це не суди окупанта…

Тож відповідаючи на питання з перших рядків матеріалу можна стверджувати – ні, ми хорватський досвід можемо переглянути, взяти до уваги, але використати не зможемо. Зрештою, як і будь-чий інший. Це досвід Хорватії, який може нас надихнути. Але ми маємо працювати над власним способом вирішення наших проблем. І цей наш спосіб ніхто крім нас не втілить у реальність.

Розпад Югославії виявився кривавим. У серії публікацій про світові міжнаціональні конфлікти Факти ICTV уже писали про Боснію та Герцоговину і Дейтонські угоди, а також про Косово. Сьогодні заключна стаття по Югославії – про сепаратизм у Хорватії. Записано зі слів Максима Каменецького, доцента Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Шевченка, експерта з військових конфліктів на Балканах. Що пішло не так На тлі економічних та соціальних проблем в Югославії стали відновлюватися т.зв. “національні ідеології”, які виступили замінником громадянського суспільства в окремих республіках. Особливо помітним національний стрижень виявився складовою ідеології впливової частини сербського керівництва, зокрема Слободана Мілошевича. Саме ця частина – тодішні ще комуністи – взяли на озброєння войовничий націоналізм і, доповнивши його популізмом, застосували, як цементуючий свідомість сербів по всій Югославії чинник своєї політики. У пригоді стали тези про “історичну

Источник: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв | MILITARY NAVIGATOR