Іван Богун – одна із найяскравіших постатей часів національно-визвольної боротьби українців проти польської шляхти. Вінницький полковник відзначався особистою хоробрістю і військовим талантом, його любили козаки і смертельно ненавиділи вороги, він був найближчим соратником Богдана Хмельницького, але противився союзу з Росією, називаючи  його «ярмом для українців на цілі століття».

Богун володів шістьма іноземними мовам, якими не лише розмовляв, а й писав і читав. У нього були дружні стосунки з унікального таланту людиною, генеральним писарем Івана Виговського Юрком Немиричем, який закінчив чотири університети в Європі. А ще він  мріяв про велику українську державу і не відмовлявся від такої форми, як конфедерація – Польща, Україна, Литва. Відомий польський історик зазначав, що «… з 80 діячів часів Хмельницького Іван Богун – найпрекрасніший. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам…».

ДАТА І МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ – НЕВІДОМІ…

Історики досі не можуть їх встановити: за одним із припущень він був сином українського шляхтича Федора Богуна і народився близько 1618 року. При цьому всі сучасники, у тому числі й польські, описують його як високоосвічену людину, розумну та хитру, яка має неабияку хоробрість та талант полководця. Переконливим аргументом на користь цих тверджень може слугувати Берестейська битва 1651 року. В ній  Богун командував невеликим загоном. Тоді  протягом двох днів перевага була на боці козаків. Проте у вирішальний момент, коли, здавалось, від козацької шаблі ось-ось поляже останній ворог, вдача їм зрадила: поляки зібрали всі залишки своїх сил та вдарили по лівому флангу, який тримали татари. Ті ганебно втекли з поля бою, полишивши козаків наодинці з поляками. Богдан Хмельницький почав наздоганяти татар, сподіваюччись оброзумити союзників і повернути назад. Та вони  не лише не повернулись, а й захопили гетьмана у полон. ..

Козаків, які звикли бачити «батька Хмеля» серед своїх лав у найтрагічніші моменти, охопила паніка. Але швимдко оговтались і обрали своїм ватажком Івана Богуна, за наказом якого бої продовжились. Проте сили були нерівними: поляки, зважаючи на переважаючу чисельність війська, оточили козаків з трьох сторін. Правда, і самі зазнали великих втрат. Тож почались переговори. Польські шляхтичі вимагали, щоб козаки склали зброю та прапори, а також здали своїх воєначальників. Ці умови, звісно, не подобались Богуну. І він, усіляко затягуючи переговорний процес, почав шукати вихід з безнадійної, здавалось би, ситуації. І знайшов: рядові козаки почали поширювати чутку, що ніби-то Хмельницький  разом з Гіреєм – татарським ханом – ось-ось мають повернутись, розпочавши наступ. А щоб поляки більше повірили в це, наказав створити у козацькому таборі атмосферу свята – грати на литаврах та сурмах. Оскільки татари могли прийти на допомогу лише з боку ріки, то поляки відправили туди значні сили, залишивши у своєму таборі кілька сотень вояків, яких козаки і перебили…

Зрозумівши, що його обдурили, поляки вирішили збудувати дамбу, щоб затопити та знищити козацький табір. Проте полковник Богун не здався. Змайструвавши переправу, козаки вирвалися з польського оточення. Ось як описав цей «процес» Павло Загребельний у своєму романі «Я – Богдан»,  провівши багато часу як у радянських, так і польських архівах:

«Вночі… козаки почали утрамбовувати болото. У хід пішло все, без чого можна було обійтися: вози, шатри, кожухи, хутра, попони, посуд і т. п. За ніч велика частина козацького війська переправилася».

ІВАН БОГУН – ВІННИЦЬКИЙ ПОЛКОВНИК

Так і досі називають Богуна. Пояснення просте: багато  переможних боїв він провів саме у цьому подільському краю. Наприклад, талант козацького воєначальника проявився тоді, коли його загін вирушив назустріч польському магнатові Лянцкоронському, який рухався у напрямку Вінниці із загоном добірної кіннотою. Зійшовшись у бою на березі Південного Бугу, після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до монастиря, який знаходився на протилежному березі ріки. Поляки так захопились переслідуванням богунців, що й не помітили як їх кіннота опинилася на скованій морозом річці. Але посеред Бугу на них чекала заздалегідь підготовлена пастка – прорубані  перед боєм ополонки, старанно притрушені сіном і снігом. Опинившись на цьому «мінному полі»,  кінна шляхта почала провалюватись у воду. Лянцкоронський, за свідченням сучасників, тоді дивом  врятувався від смерті…

Але на цьому, як стверджує письменник Олександр Дмитрук – активний дослідник життя уславленого поковника і автор історичного роману «Іван Богун – полковник»,  сюрпризи для нападників не закінчилися: «Захисники міста заздалегідь облили вали водою і коли розлючені жовніри пішли на штурм, то ковзалися на них, як діти на гірці. Кілька разів вони ішли на приступ валів, але відкочувалися назад. Тоді частина каральної експедиції вирішила вдарити біля села Якушинці. Але й тут наразилися на люту відсіч потужних козацьких загонів, до яких входили і селяни. Деякі дослідники облогу Вінниці називають першою козацькою обороною, що не здолав ворог».

Навесні 1653-го його загони  виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші подільські міста, рухався  вглиб України. Маючи значно менші військові сили, Богун відступив на територію Брацлавщини. 21 березня поляки оточили місто, відразу приступивши до штурму. Та козаки відбили атаку. Наступні спроби захопити Брацлав теж не увінчалися успіхом. Проте розлючений Чернецький не полишав намірів увійти до міста і поквитатись з козаками. Та діставши важке поранення, на деякий час втратив контроль над своїм військом. Богун, скориставшись цією ситуацією, непомітно вивів більшість козаків з міста. Опинившись за межами населеного пункту,  частина козаків переодяглися у завчасно припасений татарський одяг і атакували ворога. Інша частина, на чолі з Богуном, вдарили з тилу. Поляки, побачивши «татар» і розцінивши це як підкріплення, почали втікати. Та незабаром їм надійшла підмога на чолі з гетьманом Калиновським. І знову почався штурм. Але безуспішно. Польський шляхтич, свідок тих подій, згодом писав: «Наші оточили їхні укріплення волами і постійно вартували, але не змогли відрізати від води, кидали в їх стан бомби, але козаки їх гасили. Складалося враження, що їм сам Господь Бог допомагає».

В цей час підійшли надіслані Хмельницьким козацькі загони. Дізнавшись про це, шляхта відступила, залишивши весь свій обоз. У подальшому, переслідуючи  ворога,  полк Богуна брав участь у штурмі  Кам’янця-Подільского.

«НІ ДО ВАРШАВИ, НІ ДО МОСКВИ, НІ ДО СТАМБУЛА, НІ ДО БАХЧИСАРАЯ»

8 січня 1654 року в місті Переяславі була скликана військова рада, на якій було ухвалено  рішення про возз’єднання України і Росії. В літописах, документах тієї пори збереглися свідчення, що вінницький полковник відмовився присягати  на вірність московському цареві: на знак протесту навіть поламав  шаблю,  обстоюючи принцип: «Ні до Варшави, ні до Москви, ні до Стамбула, ні до Бахчисарая».

«З московитами, хлопці, нам не по дорозі, – говорив він, звертаючись до гетьмана і його найближчого  оточення. – Хіба ж можна добровільно йти у ярмо?..».

Після підписання угоди і московський цар Олексій Михайлович, і польський король Ян Казимир II намагалися – кожен по-своєму – намагалися схилити Богуна на свій бік, даруючи йому грамоти і посилаючи пишномовні листи. А він не бажав змінювати «королівські пута на царське ярмо» і шукав вихід в ім’я об’єднання України. Письменниця Олена Апанович у книзі «Україно-Російський договір 1654 року. Міфи і реальність» пише:  «Категорично не прийняв ідеї Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Не даремно коронний обозний Андрій Потоцький повідомляв короля, що «Богун із тих козаків, для яких найвищий інтерес – не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем».

Навіть після возз’єднання України з Росією шляхетська Польща продовжувала зазіхати на Україну, кинувши, зокрема, свої війська на Поділля. А згодом  в Україну  вторглись і татарські орди.  Вони, зокрема, оточили Умань, захистом якої керував Іван Богун. Задля порятунку міста Богун звелів обливати вали водою, перетворивши на слизькі крижані гори. Доки татари міркували як обхитрити козаків, на  допомогу їм прийшли загони  Б. Хмельницького.

По  смерті Богдана Хмельницького гетьманом України, усунувши від влади його сина Юрка, став Іван Виговський. Він був слухняним ставлеником польської шляхти і намагався схилити на свій бік і Богуна, який користуввся серед козаків великою повагою. Зауважимо, що Богун підтримував курс Івана Виговського на розрив з Москвою, але не схвалював його надмірної дружби з Варшавою. Виговський знав про це, але, зважаючи на авторитет Івана Богуна серед козацтва, не наважувався позбутись його. Натомість оточив польськими шпигунами.

У 1662 році під час повстання проти польської влади на Правобережній Україні, Богун був заарештований шляхтою та ув’язнений. У 1663 році, організовуючи новий похід на завоювання Лівобережної України, Ян Казимир звільнив Івана Богуна з полону і призначив наказним гетьманом, намагаючись скористатись довірою українців до його імені і залучитися їх підтримкою. Проте у полковника були інші плани: він замислив скористатися цим призначенням та знищити поляків об’єднаними силами лівобережних козаків та російських військ. Але доля розпорядилась інакше. Серед козаків був зрадник, який замість передати лист Богуна російському командуючому Ромодановському, віддав його польському королю. 17 лютого 1664 року Іван Богун був заарештований та згодом страчений за вироком військово-польового суду.

Видатна донька українського народу, щира патріотка України Олена Теліга, виступаючи у 1937 році перед українськими студентами у Варшаві, сказала: «Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути».

Конфуцій стверджував: «Часто історію цілих народів, держав творять особистості». І хто зна якою була б історія України і доля українського народу, коли б у 1654 році Богдан Хмельницький прислухався до думки свого найближчого соратника і не підписав Переяславської угоди? Цілком можливо, що незалежна Українська держава постала б на політичній карті світу не у 1991 році, а значно раніше. А український народ протягом століть не воював би за інтереси Російської імперії,  не пережив би кількох голодоморів, втративши мільйони людей, його сини і доньки не знали б що таке Соловки і Колима.

Источник: «З московитами, хлопці, нам не по дорозі…» – Україна Incognita