У 2014 році війна нагло й зло увірвалася в життя українців. Через три роки вона й досі міцно тримає кігтями наші серця. Щоденні звіти про здобутки і втрати — те, що на поверхні. Але я хочу розповісти історію, про яку знають одиниці — саме сьогодні, в День добровольця. Історію про те, як війна важко прогарцювала по одній родині: розшматувавши батька й сина по різні сторони «барикад».

У «трьошці» на проспекті Ілліча в Донецьку жила звичайна собі, пересічна родина: чоловік, дружина, двоє дітей. Голова сімейства був родом з російського Воронежа, дружина — з м. Шахти Ростовської області. Громадянами Неньки стали автоматично — з моменту набуття Україною незалежності. Поставилися до цього як само собою — мовляв, на папері. А так — яка різниця? Ось тiльки під час святкових застіль із родичами і друзями згадували і журилися: мовляв, яку країну втратили.

Протягом багатьох років зустрічали Новий рік спочатку з боєм кремлівських курантів, а потім, через годину, вже за нашим часом. Дивились вечірні випуски новин на росТБ, зрідка — місцевi. Української старші члени родини так і не вивчили, втім, у російськомовному регіоні вони з нею стикалися хіба що в документах.

Минуле не відпускало, зміни сприймалися болісно. Але їхній син — 17-річний Денис — був вже, на думку рідних, «іншим».

Спілкування з однолітками з інших областей країни в дитячих таборах і санаторіях відкрило нові горизонти. Що вже казати про Всесвітню Павутину — справжній світ без кордонів. Багатомовний, доступний, із масою інформації. Але головне — книги. Що гріха таїти, придбати на книжковому ринку, на «Маяку», було, звичайно, не так щоб дуже дорого, але все-таки накладно: виходило всього дві-три на місяць. А хлопець читав запоєм. Благо, що на планшет можна було скачати і читати, читати, читати. У тому числі й історичні.

Хлопець не розумів залученості батьків в життя іншої, НЕ ЙОГО країни. Шукав відповіді. Співставляв. І любив СВОЮ Україну. Без пафосу. Для нього це було так само природно, як дихати. Рідне Приазов’я, улюблені Карпати …

Прихід «російської весни» став для Дениса шоком, очі ж батьків засвітилися надiєю: повернути ТУ країну.

Тим часом жителі міста розділилися на три табори: за Росію, за Україну і «мені все одно, аби не було війни». Захоплення адмінбудівель, зведення блокпостів, озброєні люди на вулицях рідного міста — все це здавалося жахливим сном.

Донецьк

Донецьк, весна 2014 року

Реальність накрила з головою після того, як батько відмовився переїжджати до Дніпропетровська. Компанія, в якій він працював, закрила офіс у Донецьку і перереєструвалася на підконтрольній Україні території. Батько, в минулому військовий, був категоричний: «Я нікуди не поїду, буду будувати НОВУ країну. Іду записуватися  в «ополчение».

«Мама його підтримала, — розповів мені Денис через деякий час. — А мій світ розбився на друзки. Батько ходив у камуфляжі і зі зброєю, вдома цілими днями говорили про ненависних «укропів»… Я не зміг це прийняти. Я наче помер».

Рішення вирватися з цього пекла було остаточним. Єдине, що стримувало — думки про молодшу сестричку.

«Я розумів, що не зможу її взяти з собою. Я готувався воювати, а її куди? Та й з`явилася б купа проблем… Я все розумів, але від цього було не легше», — розповідає Денис. — Знаєте, чого я найбільше боявся? Двох речей. Що вона загине чи виросте з ненавистю до України, а потім і до мене. У школи Донецька стали приводити нових «героїв». Тих, хто бореться з «хунтою». Та й батько… «

блокпости Донбас

Мій світ розбився на друзки. Батько ходив у камуфляжі і зі зброєю, вдома цілими днями говорили про ненависних «укропів»… Я не зміг це прийняти. Я наче помер

Він поїхав, коли вдома нікого не було. Батькам, які стали зовсім чужими, залишив скупу записку на кухонному столі. Сестричці написав повний любові і турботи лист — з обіцянкою, що «все буде добре». І сховав під подушку.

Виїжджав з двома друзями не через блокпости, а «в обхід». Для місцевих – це не складно.

З корабля на бал — відразу в добробат.

«В армію мене б не взяли — мені ще не виповнилося вісімнадцяти, а чекати я не міг, — розповідає Денис. — Тоді я вважав, що кілька місяців мають значення. Мені пощастило — попався хороший «вчитель». Основне пізнавав на практиці, але в вільні хвилини я буквально «вгризався» в теорію. Зброя, тактика, медицина… У мене була божевільна мотивація. Я хотів повернути свій дім, своє життя».

Зв’язку з родиною не мав: він змінив номер телефону. Про те, що з сестрою все добре — дізнавався від решти нечисленних друзів ТАМ.

Він воював, намагаючись відкинути думки, які краяли серце й душу.

У мене була божевільна мотивація. Я хотів повернути свій дім, своє життя

— На самому початку мій командир, коли дізнався, звідки я, запитав: «Синку, ти хоч розумієш, що в приціл можеш побачити свого батька? Що така ймовірність існує?»

Мені важко було ставити це питання, але я все ж запитала:

— І що ти відповів?

Кілька хвилин хлопець мовчки курив.

— Не вірте, якщо хтось скаже: «Та плювати! Cтріляю!» Брешуть. До цього моменту я думав, що, як у пісні, пам’ятаєте? «Я забыл, что значит страх». Побачити батька зі зброєю супроти себе — цього я не побажав би i злому ворогові. Слава богу — не довелось. А через деякий час я дізнався, що він загинув.

— У цей момент для тебе щось змінилося? Ти не пошкодував про своє рішення?

— Ні. Я знав, що батьки, коли в місті дізналися, що я воюю за Україну, від мене відмовилися. А після смерті батька мама мене… прокляла.

вIйна на донбасi

…З Денисом ми підтримували зв’язок. Періодично я отримувала звісточки через знайомих — мовляв, «усе гаразду, я живий», іноді дзвонили один одному, бачилися «на бігу» в його рідкісні приїзди до столиці — він рвався до своїх хлопців. Рвався ближче до дому.

А приблизно кілька тижнів тому дзвінок: «Я тут. Буду радий побачитися, просто сказати вам «спасибі» та.. познайомити з деким».

Зустрілися в затишному кафе. Чесно кажучи, подумала, що прийде з дівчиною. Виявилося — з сестрою. Ще дитиною, але з неймовірно дорослими очима.

Денис тихо прошепотів мені на вухо: «Мама … Серце».

Настю йому вдалося забрати. Скільки людей було задіяно в цій найважливішій для нього операції — не передати. Але це зовсім інша історія…

У Києві в Дениса є робота, орендує квартиру. Одне відомство допомогло уникнути проходження всіх кіл пекла з опікунськими справами і «розрулити» проблему з документами. А Настуся ходить у школу і знову вчиться усміхатися.

Все у них вийде. Я вірю. Але також вірю в те, що немає прощення тим, хто розв’язав цю війну. Немає прощення Росії.

* Ім’я та деякі деталі змінені через зрозумілі обставини.


Источник: Анна Молчанова: Курва-війна. Батько і син воювали по різні боки фронту — новости Украина — АТО на Востоке — Российско-украинский конфликт | Обозреватель 14 марта

Реклама