Два роки від початку божевілля: в Москві і далі йдуть «На Берлін!!!», але вже звично, – блогер
Приблизно двічі на рік я їжджу в столиці ворожої держави. Більшість друзів знають – у мене батько там і старша дочка, тому не можу не їздити.
Про це пише блогер Ганна Величко на сайті site.ua.
«Кажуть, що «чужі діти ростуть швидко» – тому, що бачиш їх нечасто, і всі накопичені за час розставання зміни кидаються в очі відразу ж. Ось так само нечасто, двічі в рік, я бачу москвичів.
Вони не ростуть.
Зате внутрішньо змінююся по відношенню до них я – причому в нелогічний, здавалося б, бік.
У попередні приїзди, перші після початку війни, при їх «кримнашистських» проявах я відчувала – подив, відразу; презирство; гидливість, в кінці кінців. Загалом, досить зрілі стійкі почуття, які приходять до людини не в стані афекту, а тоді, коли він емоційно відійшов убік і дав тверезу оцінку ситуації.
У цей приїзд мене просто накривала тваринна ненависть. При вигляді триколорів, при вигляді наклейок на машинах з написом «На Берлін!!!», при вигляді футболок з російськими ведмедями і щурячою мордою «вождя». Чиста афективна лють, і ніякої виваженості та зрілості – ніби я вперше з цим зіткнулася.
Здивувалася собі: все повинно було бути навпаки. Потім зрозуміла.
Зрозуміла, що чогось все-таки від них чекала.
Сподівалася, мабуть, десь у глибині душі, що це вони два роки тому в стані афекту були. Зіткнулися з дикістю своїх вождів, і, не в силах повірити, що така дикість може на світі існувати, прийняли її за правду і забилися в істериці «за русскій мір». Але потім-то був час подумати. Охолонути, заспокоїтись, включити мозок – і, включивши, засоромитися за діяння свого «російського світу»…
Блін, це ж навіть смішно – адже я, виявляється, сподівалася, що через пару років їм стане соромно. А через пару років виявила: анітрохи їм не стало соромно. Все стало тільки гірше.
Гірше – тому що «русскіймір» і «кримнаш» вже не істерика для них, а будні. Не доля обраних активних патріотів, а щось на зразок вівсянки на англійський сніданок: як, мовляв, можна без вівсянки? І для стареньких, і для підлітків, і для клерків, і для розмальованих дівчат ходити з триколором або георгієм в петлиці – норма, вони не емоціонують вже з цього приводу, вони забули, що можна інакше. «Людина людині вовк, а зомбі зомбі зомбі.» З приклеєними святковими посмішками зомбі.
«Візьміть прапорець – допоможіть хворим дітям!» Це зграйка дівчаток і хлопчиків років сімнадцяти, що роздає біля станції метро триколори на паличках. «Як можна допомогти хворим дітям, тягаючи з собою прапор країни-агресора?» – це вже мої емоції прориваються назовні. Хлопці знизують плечима і рухаються до наступного перехожого – вони не в курсі, про що я, їм в голову не приходить спробувати зрозуміти, у них просто соцнавантаження сьогодні, роздавати прапорці і веселитися.
А ось глухонімий в електричці – знаєте, ходять іноді глухонімі в громадських місцях, поїздах або кафе, залишають поруч з людьми свій товар і записочки з цінниками, потім повертаються і забирають – у когось товар, особливо у жалісливих – гроші. Я раніше завжди у таких все купувала. У мене одних черепашок керамічних – три штуки, любили вони раніше черепашок розносити. Цей – георгіївські стрічки розносить. Жирні такі яскраві, як екзотичні якісь черв’яки. А у мене ж реакція на них – ну ви зрозуміли. І емоція: «Заберіть від мене цю гидоту негайно!»
Доходить: він глухонімий, він не чує в спину. Зате чує інший вагон. Але реакції – нуль. Пара стареньких перекидаються між собою парою слів. Всі продовжують жувати. Піввагона купують. Хоча з петлиць більшості і так звисають чорно-руді черв’яки – мабуть, беруть запас. Оруелл, Замятін, і ще хтось про таке – це той самий світ. Глухонімий знає, чим пройняти – святим для русского міра, георгіївською стрічкою. Це норма, черепашки в минулому.
Я не можу їх бачити, виходжу курити в тамбур. Продавець повертається і, проходячи, з силою штовхає мене плечем. Хоча місця для проходу в тамбурі валом. Ага, чув мене і зареєстрував, ні фіга не глухонімий виявився. Ще й «ідейний». Засвоїла, не буду більше купувати черепашок.
Найгірше – це те, що в цю буденну «русскомірну» істерію залучена молодь. Хрін з ними, з грошима, ностальгуючими за ковбасу по два двадцять. Хрін з клерками, нудьгуючими від офісного неробства та вибираючих «кримнаш» для заповнення внутрішньої порожнечі. Але хлопці з дредами на Старому Арбаті… Всі ці тусовочні неформали – ті, хто раніше були саме НЕФОРМАЛАМИ! – торгують футболками, магнітиками, значками з портретом Путіна… А ці футболки, магніти і значки скрізь. Напис «ввічливі люди» на камуфляжному тлі – візитна картка країни, сучасний аналог матрьошки. Тільки їм здається, що це ще і гуморний аналог. Так, пожартували…
І за прилавками, ломиться від людожерських сувенірів – молодь. Весела така, перекида жартами, кокетуюча одна з одною… Вони не розуміють, що творять. Ні, гірше – їм нецікаво спробувати зрозуміти. Вони вже звикли не думати. Вони абсолютно нормальні, комфортно себе відчуваючі зомбі.
Як же я щаслива, що живу в Україні, – підкреслює автор. Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2016/06/17/dva_roky_vid_pochatku_bozhevillya_v_moskvi_i_dali_zbyrayutsya_na_berlin_709069
Приблизно двічі на рік я їжджу в столиці ворожої держави. Більшість друзів знають – у мене батько там і старша дочка, тому не можу не їздити.
Источник: Два роки від початку божевілля: в Москві і далі йдуть «На Берлін!!!», але вже звично, – блогер
Carthago delenda est (с) 